"Це також наша війна, хочемо ми того чи ні". Західні медіа про Україну

Друга річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну і відступ українських збройних сил від Авдіївки були головними "українськими" темами західних медіа протягом тижня. У численних текстах говорилося про "два роки війни в Україні", і лише кілька авторів доречно наголосили, що війна в Україні йде вже десять років. Про десяту річницю перемоги Революції гідності 20 лютого, після якої Росія власне і почала війну, хоч і згадували, звичайно, але значно менше, ніж про напад Росії 24 лютого 2024 року.

Тож, наприклад, кореспонденту Le Monde довелося нагадувати публіці і про Революцію гідності, і про анексію Росією Криму, і про бойові дії на сході України. Він наголосив, що і президент Росії Владімір Путін вважає початком війни в Україні події на Донеччині у 2014 році, які Москва розпалювала за допомогою своїх телеканалів, агентів і солдатів: "Владімір Путін продовжує стверджувати, що "спецоперація", розпочата у 2022 році, має на меті "завершити війну". За межами цієї відправної точки бачення конфлікту в цьому регіоні на сході України розходиться. Революція на Майдані і зміна влади в Києві дійсно спровокували недовіру серед частини населення Донбасу (здебільшого олігархів і маргінальних верств суспільства) і створили сприятливий грунт для повстання. Іншими словами, стверджувати, що в регіоні була "громадянська війна", як це робить Москва, не зовсім невірно, але невірно зводити події 2014 року до цього".

"Замороженим конфлікт так і не став, але інтенсивність бойових дій продовжувала знижуватися, поміж іншим, завдяки двом мирним угодам, які було підписано у Мінську у 2014 і 2015 роках. Тож кількість цивільних осіб, які загинули в результаті обстрілів у 2021 році, становить 19. Це не завадило Москві з моменту вторгнення посилатися на триваючий геноцид, а також, серед інших надуманих причин, на неминучий напад з боку України, бажання Києва отримати ядерну зброю, встановлення американських бактеріологічних лабораторій… Вторгнення, або повномасштабна війна, розпочата 24 лютого 2022 року, є лише перетворенням гібридної агресії, розв'язаної Москвою десятьма роками раніше", – написали у Le Monde.

Саме у контексті війни Росії в Україні багато писали також, як не дивно, про смерть в російській тюрмі Алєксєя Навального, якого на Заході вважали головним опонентом Путіна, а в Україні – хоч і не путіністом, але імперіалістом, який тішився російській війні в Грузії у 2008 році і висловлювався проти повернення Україні Криму. Тим не менш, його смерть пов’язали з долею України, яка зараз протистоїть Росії сам на сам і втрачає підтримку союзників у цій боротьбі. Тобто, виглядало на те, що і можливість змін в Росії деякі західні оглядачі тепер пов’язують з подіями в Україні: в самій Росії покладатися більше немає на кого.

Але і стан справ в Україні оцінювали переважно із сумом і песимізмом. Факт, що втрата українськими збройними силами Авдіївки співпала з річницею Майдану і повномасштабного вторгнення, виглядав як найкраща ілюстрація цього найгіршого за два роки становища країни, як його оцінили деякі. У The Wall Street Journal, зокрема, зазначили, що "у міру того, як Україна виснажує свою протиповітряну оборону, вона все частіше буде змушена обирати між захистом військ на фронті і захистом міст від атак російських ракет і безпілотників. Рішучість українців чинити опір російському поневоленню – це єдиний ресурс, який залишається в достатку. Для перемоги цього буде недостатньо".

Але в іншому тексті The Wall Street Journal йшлося про ще не втрачену можливість позитивного розвитку подій: "Якщо Україна зможе вести розумну оборонну битву, виснажуючи російські сили і одночасно відновлюючи свої власні, вона зможе розпочати новий контрнаступ на ослабленого супротивника у 2025 році. Нещодавнє дослідження, проведене лондонським аналітичним центром Royal United Services Institute, показало, що російські сили, ймовірно, досягнуть свого піку наприкінці цього року, а потім у 2025 році все більше відчуватимуть нестачу боєприпасів і бронетехніки".

"Західні чиновники кажуть, що Путін не відмовився від своїх максималістських цілей підкорення України, але не має генерального плану і замість цього робить ставку на те, що переможуть російська жива сила і техніка, – говорилося далі в тексті WSJ. – Посадовці зазначають, що російське внутрішнє виробництво боєприпасів недостатнє для задоволення потреб тяжкого затяжного конфлікту. Західні санкції спричиняють затримки і збільшують витрати російської промисловості, впливаючи як на якість нових систем, так і на здатність ремонтувати пошкоджені, кажуть вони. Це робить Росію все більше залежною від союзників, які надають їй обладнання для підтримки військових зусиль. Існує одна непередбачувана обставина: чи надійде додаткова підтримка з боку США, яку заблокували республіканці в Конгресі".

Декілька впливових колумністів висловилися за постачання Україні ракет великої дальності. Зокрема, колишні політики, а зараз співзасновники німецького аналітичного центру Zentrum Liberale Moderne у колонці для Der Spiegel  дорікнули Німеччині і її нинішньому керівництву за тривалі вагання щодо військової допомоги Україні і позицію від початку вторгнення, яку можна було інтерпретувати як надання допомоги тільки в тій мірі, щоб Україна вистояла, але не перемогла – щоб примусити сторони до переговорів, і щоб не провокувати Путіна, хоча той насправді давно веде війну проти Заходу. Це призвело до того, що Україна не спромоглася продовжити свої перемоги у 2023 році, тож російські війска отримали дорогоцінний час і натхнення на зміцнення їхніх позицій на окупованих територіях.

Автори тексту наголосили, що опції "не виграти і не програти" війну для України не існує – вона може тільки або виграти, або програти, і що Європа має потурбуватися про те, щоб вона виграла, не покладаючись більше на Сполучені Штати, доклавши більше зусиль для надання Україні зброї і боєприпасів, в тому числі німецьких ракет великої дальності Taurus, якими українські збройні сили могли би зруйнувати Керченський міст. "Ми паралізуємо себе, турбуючись про "червоні лінії" Путіна, замість того, щоб протистояти йому з максимальною силою", – наголосили автори колонки. Вони вказали на історичну відповідальність німців перед українцями, нагадавши про страшні злочини нацистських окупантів, будівництво трубопроводів "Північного потоку", давні відмови надати Україні зброю і чіткі перспективи членства в НАТО і ЄС. "Це також наша війна, хочемо ми того чи ні", – написали вони.

"Ситуація була хаотичною і погано спланованою"

Відступ українських збройних сил від Авдіївки, здається, став несподіванкою для всіх – і для західних оглядачів, і для місцевих мешканців, і для росіян, і для самих збройних сил. The New York Times   розповіли про те, що йому передувало і що його, імовірно, спричинило.

"Неймовірно, але, за даними міської адміністрації і поліції, в місті залишалося понад 900 цивільних осіб – з довоєнного населення у 30 тисяч, – які жили у підземеллях і виживали за рахунок їжі і постачань від працівників гуманітарних організацій, – зазначили американські журналісти. – Після виведення українських військ їхня доля невідома. "Я не міг ні з ким зв'язатися протягом останніх двох днів", – сказав Ігор Фір, механік на коксохімічному заводі до його знищення, який регулярно ризикував своїм життям, щоб доставити їжу, воду і медикаменти цивільному населенню, яке все ще проживає в Авдіївці і навколишніх селах. Останні повідомлення, які він отримував, були від людей, які відчайдушно намагалися втекти, але не могли пересуватися під постійними обстрілами. За його словами, ті, хто вижив у місті, швидше за все, опинилися у скрутному становищі. "У них немає можливості вибратися, – сказав він по телефону у суботу. – Дорогу обстрілюють". В інтерв'ю минулого тижня Фір назвав умови в Авдіївці "просто жахливими" і показав відео та фото руйнувань, зроблені під час його останньої поїздки до міста цього місяця. "Всюди руїни, – сказав він. – Немає жодного будинку, який би залишився вцілілим"".

"Віталій Барабаш, голова Авдіївської військової адміністрації, сказав, що багатоповерхові будівлі "падають, як карткові будиночки", додавши: "Дуже часто люди залишаються під завалами, і, на жаль, ми не можемо до них дістатися", – процитували у NYT. – Раніше цього місяця він підрахував, що цього року в межах міста було скинуто щонайменше 800 керованих бомб, кожна вагою від 550 до 3300 фунтів. Його твердження неможливо підтвердити незалежним чином, але британська розвідка повідомила, що лише за чотири тижні російські військові літаки скинули на Авдіївку близько 600 керованих бомб, причому 50 з них було зафіксовано за один день. Російська тактика в Авдіївці була "хрестоматійною каральною кампанією, як ті, що вони організовували в Чечні, Сирії, Україні і навіть Афганістані", сказав Сет Г. Джонс, військовий аналітик Center for Strategic and International Studies. "Вона покликана, – сказав він, – підвищити соціальні витрати суспільства на продовження опору і змусити супротивника і його населення здатися"".

"Достовірних даних щодо кількості загиблих від бомбардувань солдатів і цивільних осіб немає. Фір поділився фотографіями руїн супермаркету, в який минулого тижня влучила бомба, коли 15 людей ховалися в підвалі. За його словами, щонайменше 10 з них загинули і залишилися похованими під завалами. "Людина йде спати і не прокидається", – сказав він, коли їхав, щоб привезти їжу і воду біженцям у село, розташоване приблизно за три милі від Авдіївки. Коли росіяни просувалися на північ і захід, вони зрівняли з землею і це село. Щонайменше половина будинків, де знайшли притулок біженці, було розбомблено".

В Україні багато хто вважає, що люди, які залишаються в зоні бойових дій – це ті, хто мріють жити під владою Росії, але це переважно не так. Залишаються здебільшого старі люди, найбільша цінність яких – їхній дім і могили їхніх рідних і близьких, яким часто немає, до кого їхати, і немає коштів навіть на оренду житла при мізерних пенсіях, і які вважають, що на більш безпечних територіях на них будуть дивитися тільки як на тягар. Про таких розповіли і у The New York Times: "87-річний Віктор Гридін, який допомагав будувати коксохімічний завод, що довгий час був економічним двигуном Авдіївки, відмовився їхати, навіть коли його світ горів навколо нього. Сусідка, 52-річна Тетяна, переїхала до нього, щоб піклуватися про нього. На Різдво в їхньому будинку вибухнула бомба. "Я був весь у крові, – сказав Віктор в інтерв'ю в лікарні, де він одужував. – А її кров текла рікою". Тетяні розірвало ногу, а йому куля пробила руку. Все ж він зміг витягнути її в безпечне місце. Вона одужувала в палаті з сімома іншими важкопораненими жінками. Вони були живі, але їхні життя були зруйновані. "На старості я залишився ні з чим", – сказав Віктор".

Іще одна героїня тексту, 50-річна жінка на ім’я Вікторія, чий чоловік загинув в Авдіївці від обстрілу, не хотіла їхати власне через його могилу і могили інших близьких в місті, сказала вона журналістам. "Навіть після двох років незбагненного насильства Вікторія не була готова до останньої спроби Росії знищити її місто. За її словами, мешканців вулиці Чернишевського, біля в'їзду в місто, "бомбили так сильно, що люди просто загорталися в білі простирадла" і ходили вулицями, сподіваючись знайти волонтера, який би їх вивіз. "Люди вмирали там щодня, – сказала вона. – Там не було нічого, щоб врятуватися, ні підвалу, нічого". "Я зрозуміла, що якщо не поїду, – сказала вона, – то просто збожеволію". Вона була однією з останніх, хто виїхав з Авдіївки 2 лютого, до того, як евакуація стала неможливою".

Про те, що відступ був похапливий і хаотичний, написали у The Washington Post, але у виданні навели таку кількість українських військових, які потрапили у полон, яку не підтверджують жодні інші джерела – ані українські посадовці у своїх публічних заявах, ані інші журналісти. За відсутності підтверджень, "ОстроВ" не буде їх наводити, тим більше, що, як видно з тексту, вони грунтуються виключно на припущеннях – по-іншому наразі неможливо. Факт, що деякі українські військовослужбовці не змогли вийти з Авдіївки. У тексті зазначалося, що "у заяві 110-ї бригади йдеться, що постійні атаки російської авіації, артилерії та безпілотників унеможливили "евакуацію кількох важкопоранених і загиблих військовослужбовців". Після того, як російські війська оточили частину військових, Україна намагалася зв'язатися з Росією через посередників, щоб попросити надати медичну допомогу пораненим і взяти їх у полон. У бригаді заявили, що Росія погодилася, але пізніше опублікувала відео, на якому видно, що троє солдатів вже мертві. Україна окремо підтвердила, що двох інших поранених солдатів також вбили, повідомили в бригаді, інформацію про шостого все ще шукають".

"Інші українські військові, яким були відомі подробиці останніх тижнів боїв в Авдіївці і швидкого виходу українських військ з міста, кажуть, що ситуація була хаотичною і погано спланованою, – писали далі у The Washington Post. – Ці свідчення вказують на те, що відступ за наказом генерал-полковника Олександра Сирського, якого Зеленський призначив цього місяця головнокомандувачем Збройних сил України, був похмурою і небезпечною операцією і навряд чи впорядкованим відступом на "більш вигідні позиції", як стверджували українські військові посадовці в той час. Один солдат, який говорив на умовах анонімності, оскільки не був уповноважений обговорювати ситуацію, сказав, що деяким військам було наказано "зайняти позиції, які вже було або втрачено, або зруйновано". Постійні російські атаки зробили це завдання неможливим, оскільки російські війська переважали українські у співвідношенні 7 до 1. Росія постійно бомбардувала цей район, випускаючи до 60 керованих авіаційних бомб на день, які Україна не могла відбити через відсутність протиповітряної оборони".

"41-річний Сергій, командир взводу 53-ї бригади, який говорив за умови, що його прізвище не буде названо, згідно з військовими правилами, розповів, що виїхав з Авдіївки на вихідних. За його словами, усім бійцям його батальйону вдалося вийти з міста, але він розуміє, що інші "застрягли". Якщо відступ з міста взагалі планувався, то, за словами командира взводу, "він був спланований дуже погано", – процитували в американському виданні. – За словами Сергія, коли прибули резервні війська, остання дорога для евакуації з міста була майже відрізана. У вихідні він допомагав евакуювати пілотів з цього району о 5 чи 6 ранку, а до 8 ранку дорога, якою вони їхали, була вже під контролем росіян. Його війська планували повернутися, але під час проливного дощу і швидкого просування росіян, вони отримали наказ не повертатися до міста, навіть поза дорогою. Через сильне виснаження, за словами командира, він не пам'ятає, коли вони виїхали: в суботу чи в неділю. Його взвод вже передислокувався в околиці міста і зараз воює в "дуже складній ситуації", сказав він. Поспішний відступ і втрата Авдіївки "трохи зламали хлопців психологічно", сказав Сергій. "Багато керованих авіабомб, багато авіації. Чесно кажучи, більшість людей перебувають у шоці від усього цього".

У ще одному тексті The New York Times  зазначалося, що росіяни ведуть агресивний наступ також на деяких інших ділянках фронту, зокрема, у Роботиному – в одному з небагатьох населених пунктів, які українським збройним силам неймовірними зусиллями вдалося відбити протягом кривавого контрнаступу влітку 2023 року.

"Інший бік"

Минулі тижні були дуже насичені культурними подіями, дотичними до України. Наприклад, у Нью-Йорку відбулася тріумфальна прем’єра нового балету Олексія Ратманського, який виріс в Києві і чиї батьки, як наголосили у The New York Times, досі проживають в українській столиці. У медіа Ратманського називають "російським" балетмейстером, хоча незрівнянно більша частина його кар’єри пов’язана з Україною, Канадою і США. У Нью-Йорку Ратманський поставив "Самотність" за мотивами фотографії 2022 року, зробленої в Харкові, на якій приголомшений горем батько сидить над тілом вбитого обстрілом 13-річного сина, тримаючи його за руку.

Цими днями відбулося також кілька важливих показів або прем’єр документальних фільмів про Україну і українців і війну. Йшлося знову про резонансні "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова, який продовжує отримувати престижні міжнародні премії і збирати зали глядачів за кордоном, а також про "Мирних людей" Оксани Карпович, який складається з перехоплених розмов російських окупантів з їхніми родичами, де ті позитивно обговорюють воєнні злочини. Фільм Карпович показали на фестивалі в Берліні.

The New York Times  склали невеликий дайджест документальних фільмів про війну в Україні, до якого включили, окрім фільму Чернова, "Донбас" Сергія Лозниці, "Будинок зі скалок" Симона Леренга Вільмона, знятий у дитячому будинку на Луганщині, і… "Навальний". Але приводом для публікації стала прем’єра ще одного документального фільму, "Веселка" Майкла Фіоре, про український ресторан у Нью-Йорку. Озвучує історію "Веселки" відомий актор Девід Духовни, який має українсько-польсько-єврейське коріння і давно підтримує Україну.

Але було і інші документальні прем’єри… В Британії виходить фільм Шона Лангана "Інший бік" про війну в Україні таки з "іншого боку": у 2022 і 2023 роках режисер кілька разів, з дозволу Росії, але не України (про який він, як видно, навіть не питав), їздив на окуповані території Донеччини і Луганщини, щоб знімати місцевих колаборантів і російських солдатів, які воюють проти України. Журналіст, як водиться в таких випадках на Заході, пояснював свою ініціативу бажанням вислухати всіх учасників конфлікту. Втім, в тексті для The Times він кілька разів пише, як в різних ситуаціях він боявся і таки не наважувався ставити запитання, і як російські наглядачі і телеканали контролювали, що говорять прості солдати. Зокрема, в тексті є епізод, де молодий солдат дає інтерв’ю російському телеканалу "Росія 24", в якому виправдовує дії України в регіоні, каже про нехіть місцевих мешканців до російських військових і зло, яке принесла туди війна. Лангану намагаються перешкодити знімати це інтерв’ю, а в ефір російського телеканалу воно потрапляє з виключенням всієї критики війни з вуст солдата.

Щоб нікому не видалося замало, "Інший бік" – не єдиний випадок спроб відбілювання "другої сторони". Кілька тижнів тому у Відні скасували запланований виступ на музичному фестивалі грецько-російського диригента Теодора Курентзіса – перш за все, завдяки позиції української диригентки Оксани Линів, яка наразі працює в Австрії і яку запросили виступати на тому ж фестивалі.

Як розповіли у The New York Times, "Курентзіс, маестро, який народився в Греції і навчався в Росії, і керівництво якого російським ансамблем MusicAeterna зробило його одним з найвидатніших диригентів світу, опинився в центрі дискусії через свої стосунки з банком ВТБ, російською державною установою, що перебуває під санкціями Сполучених Штатів і інших країн. ВТБ був головним спонсором MusicAeterna. Курентзіс також став об'єктом пильної уваги через зв'язки з російськими чиновниками: У 2014 році Путін своїм указом надав Курентзісу громадянство Росії. Курентзіс утримувався від публічних коментарів щодо війни. Але коли критика посилилася, у 2022 році він оголосив, що створить новий міжнародний ансамбль, "Утопія", за підтримки донорів за межами Росії. Згідно з сайтом MusicAeterna, він продовжує диригувати в Росії. Його виступ у Відні мав відбутися в рамках червневого туру з німецьким Симфонічним оркестром SWR, яким він керує як головний диригент, з виконанням "Воєнного реквієму" Бенджаміна Бріттена. Він мав виступити з Віденським хором хлопчиків і Лондонським симфонічним хором".

"Представники Курентзіса не відповіли на запити про коментар, – зазначили у NYT. – Анке Май, програмна директорка SWR, у своїй заяві висловила жаль з приводу рішення Віденського фестивалю скасувати виступ. Вона сказала, що оркестр ніколи не просив Курентзіса зробити заяву про війну "з огляду на наслідки, які така заява мала б для Курентзіса в Росії". Вона додала, що вважає, що Курентзіс і оркестр "надсилають послання, яке не може бути неправильно зрозумілим", вирішивши виконати "Військовий реквієм", який є закликом до миру".

"Рау, художній керівник фестивалю, який має репутацію провокативного сценічного режисера, сказав, що запросив Курентзіса виступити частково тому, що його зацікавила ідея розпочати розмову про мистецтво у воєнний час. Линів також була запрошена керувати Київським симфонічним оркестром і Національним хором України у виконанні ораторії українського композитора Євгена Станковича "Кадиш-реквієм", написаної в пам'ять про масове вбивство нацистами євреїв під Києвом у 1941 році. Рау сказав, що його непокоїли зв'язки Курентзіса з російськими установами. Але, за його словами, він вважав що створив контекст, в якому той міг би з'явитися. "Ми вирішили, що було б непогано спробувати провести цей обмін, – сказав він. – Це було дуже навмисно: сказати, що ми хочемо мати щось складне і сумнівне"", – процитували у The New York Times.

Російська зброя вбиває тисячі невинних людей фізично, імперська культура цієї держави вбиває тисячі невинних душ. Вже багато місяців західні медіа пишуть про викрадення росіянами українських дітей. У публікаціях вказують, зокрема, на намагання "перевиховати" їх у росіян, але останніми днями західні медіа, імовірно, вперше детально показали результати таких спроб.

Варто зазначити, що опинилися в Росії переважно діти з інтернатів, дитячих будинків, проблемних сімей, тобто, найвразливіші і такі, які зазнали багато горя і несправедливостей від українських держави і суспільства. Таким є і герой історії The Wall Street Journal, 16-річний Денис з Херсону, батьків якого позбавили прав на нього ще коли той був немовлям і який жив всі ці роки не з бабусею і старшим сводним братом, а то у дитячому будинку і інтернаті, то у прийомних сім’ях. Як і багатьох інших, Дениса, чиї родичі евакуювались в Німмеччину, залишивши його самого в Херсоні, бо росіяни забрали документи мешканців інтернату, вивезли спочатку до іншого окупованого міста України, а потім в Росію, де зваблювали обіцянками грошей, житла і кар’єри і "перевиховували" на антиукраїнського патріота Росії. В результаті погляди хлопця, який перед повномасштабним вторгненням і на його початку ставився до Росії вороже і демонстрував лояльність Україні, змінилися; він почав з’являтися в російських медіа з типовими проросійськими і антиукраїнськими пропагандистськими заявами. А коли він врешті, через сум за родиною, захотів виїхати з Росії і коли за ним прилетіла з Німеччини подруга сім’ї, Дениса примусили написати рідним, що він змінив плани, а жінку затримали в аеропорту і вислали. Хлопцю довелося фактично тікати за допомогою української організації Save Ukraine, яка займається поверненням українських дітей, в тому числі покладаючись на мережу контактів в Росії і Білорусі, але його документи не пройшли перевірку в Німеччині, і його вислали назад до Польщі, де він перетнув російський кордон.

Save Ukraine тимчасово прилаштували хлопця у сім’ю біженців з Маріуполя. Там, "за супом і млинцями Денис розповів їм, що росіяни не такі вже й погані, якими їх зображують, – розповіли у WSJ. – Того вечора він повторював московські наративи, називаючи російську різанину в Бучі, передмісті Києва, де московські війська вбили десятки мирних жителів, вигадкою, яку поширює Україна. А легендарний український полк, який захищав Маріуполь, він назвав купкою нацистів. Він сказав, що тепер відчуває огиду при вигляді українського прапора. "Він є класичним прикладом того, що росіяни можуть зробити з дитиною, яка ще розвивається і не має нікого, хто б її захистив, – сказала Ольга Єрохіна, прес-секретарка Save Ukraine, яка допомагала Денису. – Вони знають, що він володіє словом і що він розповідатиме про своє перебування в Росії". Єрохіна задається питанням: Чи справді він втік, чи його куратори дозволили йому вийти на волю, щоб поширити їхнє послання? Виснажений після поїздки, Денис сказав в інтерв'ю, що у нього було одне бажання: жити нормальним, мирним життям зі своїми рідними. Він подав заяву на отримання нового українського паспорта і оскаржує свою депортацію, щоб нарешті дістатися Німеччини і сім'ї, яка чекає на нього там. На запитання, ким він себе відчуває, українцем чи росіянином, він знизав плечима. "Я загублена душа, – сказав він. – Я завжди був таким"".

Огляд підготувала Софія Петровська, "ОстроВ"

Статті

Країна
22.11.2024
14:00

Українська металургія: вгору чи вниз?

При погіршенні ситуації на Донеччині через втрату джерел постачання коксівного вугілля виплавка сталі може скоротитися до 3-4 млн т. Мова про Покровськ.
Світ
21.11.2024
19:00

Політолог Костянтин Матвієнко: У РФ немає стратегічного запасу, щоб довго продовжувати війну. Вони викладають останні козирі

Ближче до ядерної війни ми не стали, це абсолютно однозначно. Я впевнений, що РФ не наважиться на ядерну ескалацію, що б ми не робили з далекобійними ракетами США та інших країн.
Країна
21.11.2024
18:00

«Рубіж» чи останній рубіж?

«Рубіж» - це справді межа можливостей Москви у конвенційній зброї. Тому йому краще щоб усі думали, що в РФ є така зброя і боялися, ніж знали це напевно. Тим більше, що кількість "Рубежів" може бути суто демонстраційною.
Всі статті